Багато горя принесла Україні радянська влада. Мільйони українців тоді знищила, скалічила, пограбувала червона нечисть. Дехто з них таки повернувся з таборів, із заслання. Замордовані, але в більшості своїй не скорені. І коли постала незалежність українська, мали святу віру в те, що ЇХНЯ держава їх захистить, допоможе, підтримає. Адже багато хто з них після повернення із заслання втрачав усе. Влаштуватися ніде не могли. Жили надголодь.
До редакції звернувся репресований та реабілітований буковинець Петро Базилюк. Він народився 1939 року в селі Мошенець Кельменецького району. Вивчився в школі, працював у колгоспі водієм. А в 1959 поїхав на цілинні землі Казахстану. Там влився в паству незареєстрованої церкви Євангельських християн-баптистів, за що в квітні 1963 року й був заарештований і згодом засуджений до 5 років позбавлення волі. Та в 1965 році, за часів відлиги, термін скоротили до двох років. В 1965 Петро Базелюк повернувся на рідну Кельменеччину. А в у травні 1994-го був реабілітований у Казахстані. І вже 17 років чоловік не може добитися призначення та виплати законної компенсації. Щороку пише звернення до всіх інстанцій. Звідусіль отримує відмови. Починаючи з 90-х років, українські владні інстанції пояснюють їх тим, що Петро Базилюк не підпадає під дію закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». А в посольстві України в Казахстані на запит пана Базелюка відповіли, що реабілітовані громадяни мають право вибирати місце отримання компенсації (тобто, він міг би отримати її в Україні). Але не погоджуються з цим українські чиновники. Вони кажуть, що між урядами України та Казахстану поки не знайдено позитивного рішення цього питання (розуміємо, хто має платити). А Казахстан ще з 1996 року виплати компенсацій призупинив. І пан Петро до цього часу не може нічого отримати. Чоловік непокоїться, що грошей не дочекається. Нещодавно пережив інсульт… Роки в’язниці даються взнаки — здоров’я, звісно, не додають. Та й гроші ті (а нарахував пан Петро, що держава, згідно із законом, має сплатити йому не один десяток тисяч) літній чоловік хоче віддати дітям та вісімнадцятьом онукам.
Раніше у Кельменецькій райдержадміністрації стверджували, що пану Петру компенсація не належить, бо на неї можуть претендувати лишень ті, хто зазнав політичних репресій на території України. Тепер же відмова мотивується тим, що сплив строк звернення. Бо за законом реабілітований має три роки, аби звернутися за компенсацією. Якщо ж з чимось не згідний, то може знову звертатися до обласної комісії, а потім до суду. От пан Петро і звертається: кожного року, починаючи від дня, коли його реабілітували.
Як ми з’ясували, українська влада хоч і задекларувала виплату компенсацій, відшкодування вартості втраченого майна, та на ділі вийшло інакше. Напевно, тому, що при владі завше були, є та чи не будуть надалі колишні комуністи і комсомолята. Голова обласного товариства репресованих та по-літв’язнів Ірина Войцехівська каже, що влада ніколи не переймалась тим, аби виплатити репресованим належну та визначену законом компенсацію. З цього приводу люди звертались ще в 90-х роках, то їм призначали за всі роки поне-вірянь одноразову виплату в сумі, еквівалентній нинішнім 560 гривням. Казали, що така сума виходить з урахуванням мінімальної зарплати 90-х років, а тоді, як пам’ятаєте, гроші знецінювалися чи не щодня. Та ще й ту виплату розтягували на три роки. Більшість репресованих від такої знущальної компенсації відмовлялась, а дехто навіть не хотів ходити кабінетами і документів не подавав.
Хоча верховна рада ще в 1991 році прийняла закон про реабілітацію жертв репресій. Він є чинним. Ніхто його норм не скасовував. Але в питанні виплати справедливих компенсацій не виконував. У законі дійсно вказано, що вважати реабілітованими належить осіб, які були необґрунтовано засуджені за вчинення на території України певних діянь. Зокрема, і порушення законів під приводом здійснення релігійних обрядів. Дія цієї статті поширюється на громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу. Та велика кількість людей не підпадає під реабілітацію і ніколи навіть не претендуватиме на компенсацію. Це, зокрема, ті, хто засуджений за зраду батьківщини; за збройні вторгнення на територію України, організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої, грабежі й інші насильства, та особисту участь у вчиненні цих злочинів. Зрозуміло, що під ці пункти підпадають чи не всі вояки УПА, ті, хто намагався втекти від окупаційного радянського режиму до сусідніх держав тощо.
Так, на Буковині опрацьовано інформації на 24 тисячі репресованих і реабілітованих. Приблизно така ж кількість тих, хто з тих чи інших причин реабілітації так і не дочекався. Наразі ж хвиля реабілітації, яка тривала орієнтовно з 1991 по 1997 роки, затихла. Наступні кілька років хіба родичі вже посмертно добивались реабілітації репресованим. По сей день багато репресованих не мають необхідних документів для реабілітації.
На жаль, ЖОДНИЙ репресований по сей день не отримав належної йому компенсації. Ні, я не кажу про той мізер, який скидався з барського владного плеча. Згідно ж із законом, це одна мінімальна заробітна плата за кожний місяць позбавлення волі, але не більш як 75 мінімальних зарплат, що мали б виплачуватись протягом 5 років (зараз це близько 90 тисяч грн.). На жаль, заяви про компенсацію та повернення майна можна подавати не пізніше трьох років з моменту набрання чинності цим Законом або з дня одержання особою довідки про реабілітацію. Порядок виплати компенсації, повернення та відшкодування майна визначений Постановою кабміну № 112 від 18 лютого 1993 року. Та у разі, коли строк було пропущено з поважних причин, він може бути продовжений рішенням комісії. Відповідно до цієї ж Постанови п.9, сума до виплати обчислюється, виходячи з розміру мінімальної зарплати, встановленого на момент прийняття рішення про виплату компенсації.
Влада ж і тоді, і тепер рахує по-своєму. Та хіба заслуговують репресовані такого ставлення? Хіба могли вони погодитися взяти ті копійки, якими відкуповувалась від них влада? Бо ж репресовані вимирають. Їм по 70-90 років. І багато з них були засуджені просто за те, що любили Україну, боролися за її незалежність. Можливо, варто було б переглянути термін давності подання заяв та можливості повторного, у випадках попередніх відмов у виплаті компенсації, їх подання? Бо ж мільярди на власне утримання влада знаходить, а на компенсацію людям – ні. Вважаю, що то було б достойним вчинком депутата — подати законопроект про зміни до закону про реабілітацію.
Надія ВІРНА
peredplata
