Вони тримають фронт від Дебальцевого до Маріуполя. Вони з різних областей України. Різні за характерами. Але одну мають долю – захисників, воїнів, Героїв.
Щодня з ними говорю. І кожного разу радію, почувши їхні голоси. Вони вже звикли до моїх «надокучливих» дзвінків і сприймають їх як належне. А я щоразу подумки дякую Богові за те, що вони живі і здорові. Усі троє — ровесники моєї доньки, котра часто навідується до їхніх частин з волонтерською допомогою. Тільки до одного, Остапа, ми жодного разу не їздили. Його неможливо застати в одному й тому ж місці. Чим він займається на війні, тільки йому відомо. Каже, що окопи копає або техніку ремонтує. Це він так жартує. Праця у нього ратна і свята.
Десь там на півдні Донбасу воює Остап. Каже, що в останні дні менше стріляють. Хоча біля Широкого стрілянина не змовкає ні вдень, ні вночі. З відносним затишшям з’явилося трохи часу. Отож Остап багато читає. І вчить… французьку мову.
— Французька – це мова дипломатів, — кажу йому. – Ти хочеш після війни стати дипломатом?
— Ні, просто мені дуже подобається французька. Маю трохи вільного часу, тож вчу її. Може, колись потраплю до Парижа чи Марселя…
Не знаю, чи зумисне Остап назвав Марсель, чи так, до слова сказав. Але у Марселі розміщується призовний пункт Французького іноземного легіону.
Недавно з Чернівців до батальйону, де воює Остап, приїхав його побратим Едгар з волонтерською місією. У зв’язку з тим, що ні Остапові, ні його побратимам ніколи нічого не потрібно (саме так він мені завжди говорить), я таки передав йому «Снікерси» і газети, де про нього написано. Донька передала те, що все-таки їм потрібно. Вона краще за мене знає, що солдатам на фронт передати.
На жаль, коли волонтери приїхали, Остап десь воював. Коли повернувся у розташування батальйону, знайшов тільки «Снікерси», а газети хлопці розібрали.
Ярослав зараз на своїй основній базі. Там не стріляють. Його десантна бригада повернулася з важливого завдання. Хлопці допомагали виходити з оточення 128-ій гірсько-піхотній бригаді. І таки допомогли їй.
Гідно проявили себе воїни. Вони вистояли і не здалися ворогові. Вийшли з оточення з мінімальними втратами і з озброєнням. Але звинувачують вище військове керівництво у злочинній бездіяльності, брехні та непрофесійності. Проблеми Дебальцівського плацдарму лежать на совісті та відповідальності саме керівництва операцією. Бійці сподіваються, що ще відбудеться правдиве розслідування з цього приводу.
Ярослав готується до дембелю. У березні минає рік, як він був призваний до війська. Цілий рік Ярослав воює у найгарячіших точках Донбасу. Воює чесно і професійно. Нехай йому Бог допомагає!
А з Іваном цього тижня конфуз вийшов. Останнього разу я телефонував, коли він ще був в Артемівську. Тоді Іван просив, аби ми тривогу били скрізь і всюди для того, щоб 128-му гірничо-піхотну бригаду на ротацію відправили. Ми й били тривогу. І воїнів таки відправили на ротацію. Але я тоді цього не знав. Зателефонував до Івана у середу вранці і був щиро заскочений. З’ясувалося, я його розбудив удома в теплому чистому ліжку серед багатоповерхівок Троєщини української столиці. Мені приємно, що Іван має можливість відпочити 18 діб.
Того дня на Центральній площі Чернівців ми зустрічали побратимів Івана з 128-ої гірничо-піхотної бригади.
Петро КОБЕВКО
peredplata
