Солдат, курсант 2 групи третього відділу підготовки молодших спеціалістів Навчального центру Державної прикордонної служби України Олександр Юрійович Заєць народився 28 жовтня 1993 року в селі Селятин Путильського району Чернівецької області. З 2000 по 2010 р. навчався у Селятинській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Після її закінчення вступив до політехнічного коледжу за спеціальністю «будівництво та експлуатація будівельних споруд». У квітні 2014 року вирішив піти навчатися на курси прикордонників (Селище Оршанець Черкаської області) та підписав контракт на службу в Збройних Силах України. Разом з побратимами потрапив у зону проведення АТО – с. Зеленопілля Свердловського району Луганської області. Із 58 днів служби там 23 перебував в оточенні. Олександр Заєць загинув 7 серпня 2014 року під час організованого прориву з оточення у \”Довжанському котлі\” (сектор \”Д\”) на з\’єднання з основними силами після 23-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів та Росії. Українські герої з боями вийшли в район Савур-Могили та Амвросіївки. Прорив тривав три доби. У Олександра залишились батьки та брат. Його нагороджено Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)
…Сашко був другою дитиною у звичайній сільській родині гірського прикордонного Селятина. Батьки Валентина Петрівна та Юрій Васильович до його народження вже виховували 5-річного сина Ярослава. Славко пам’ятає молодшого брата з того часу, як вони з татом забирали маму з малесеньким Сашком з пологового відділення.
«Він не був якимсь особливим хлопчиком – ріс, як і інші дітлахи нашого села. Я дуже його любив… Ми разом встигали виконати батьківські доручення по господарству, хоча, звісно, більша частина роботи завше діставалася мені», – пригадує Славко. Тож брати допомагали батькам удома, ганяли у м’яча, збирали в лісі гриби та ягоди.
У школі Сашко вчився непогано, з раннього дитинства захоплювався технікою. Полюбляв допомагати батькові поратися біля трактора, виїжджав з ним у поле на сільськогосподарські роботи.
А коли Славко після 9-го класу поїхав до обласного центру на навчання, для Сашка настали важчі часи. І хоча самотужки йому теж вдавалося добре справлятися з дорученнями батьків, він постійно з нетерпінням чекав приїзду старшого брата додому. Тоді вони по-родинному давали волю і одкровенням, і пустощам. До прикладу, Славко пішов працювати в міліцію, тож всі прийоми боротьби з ймовірними порушниками закону, яких його навчали, «відпрацьовував» саме на Сашкові. Згодом Ярослав одружився, у молодого подружжя народився синочок. Але брат залишався для Сашка тією близькою людиною, яку він дуже любив та повсякчас радий був бачити.
Коли ж після закінчення школи студентом політехнічного коледжу став сам Олександр, він старався за можливості якомога частіше відвідувати родину старшого брата.
Славко каже, що Сашко завше думав про майбутнє і чітко планував його – після закінчення навчального закладу, до прикладу, він затіяв будівництво… власного будинку. Правда, придбати землю хлопцеві фінансово допомогли батьки. Як і автомобіль, зрештою. Юнак довго і скрупульозно самотужки бігав чиновницькими коридорами, виготовляючи необхідну будівельну документацію. «Ось одружуся, то приведу дружину вже до власної хати», – жартома хизувався рідним. Батьки ж не забороняли, а підтримували господарську, цілеспрямовану «жилку» молодшого сина…
Отримавши диплом спеціаліста, Олександр задумався, куди влаштуватись на роботу. Оскільки особливого вибору в прикордонному Селятині не було, підписав контракт на службу в Збройних Силах, вирішивши долучитись до захисту рубежів Батьківщини. Спочатку став курсантом Оршанецького навчального центру Держприкордонслужби України, де навчання мало тривати півроку. Рідні сподівалися, що за цей час хлопець ще більше змужніє та й роботу матиме престижну. Тоді, 10 квітня, коли група юних майбутніх прикордонників від’їжджала з Чернівців, ніхто й гадки не мав, що ці молоді курсанти вже невдовзі потраплять у зону проведення АТО, на справжню жахливу війну – з обстрілами та вибухами, зі страшними пораненнями та смертями побратимів. І змушені будуть відстоювати рідну землю в жорстоких нерівних боях з ворогом, до зубів озброєним новітньою зброєю…
Сашко часто телефонував рідним. Подовгу спілкувався з Ярославом. І брат, котрий відслужив строкову військову службу, одразу зрозумів, що на мирні навчальні курси це зовсім не схоже. Бо Сашка з товаришами з самого початку вже навчали стріляти (з РПГ, снайперської гвинтівки, автомата…), а також тактиці ведення бою, вмінню копати окопи і… бути до всього готовими.
Уже згодом, через півтора місяця навчання, Саша зізнався братові, що їх мають відправляти на Схід. «Нема чого туди пертися», – роздратовано відповів Ярослав, достеменно відаючи, що ТАМ почалися бойові дії. Але він також знав, що його «малий» вже прийняв військову Присягу на вірність народові України, тож відступати негоже. І хоча Сашко запевняв, що ця поїздка буде цікавою, адже їх навчатимуть майбутній роботі в польових умовах, його брата з того дня вже не полишала тривога.
…Спочатку командири повідомили хлопцям, що доправляють їх до Бердянська. Потім – до Маріуполя. Згодом, як розповів Славко, брат уже не орієнтувався, куди ж вони їдуть, бо дорога чомусь тривала майже два дні. Дісталися невідомої бази. Хлопець зателефонував: «Славик, не переживай, тут стільки народу, — заспокоював Сашко. — Ми у полі, кажуть, поблизу Маріуполя. Їсти дають нормально. Придорожня смуга тут, поле, кущі. Купа техніки… Мамі краще не кажи — берегти її треба…».
Але польова ідилія молодого військового тривала, за словами Ярослава, недовго. За три дні їх знову кудись повезли. Дорогою хлопці з жахом вдивлялися у вщент розбиту покинуту техніку, вигорілу землю… А перед самим Маріуполем колона потрапила під обстріл засідки. Загинуло п’ятеро військових, в тому числі й викладач Сашка, майор. Юні курсанти зрозуміли, що опинились в страшному горнилі війни.
Зупинилися біля Зеленопілля Луганської області, розбили там табір і одразу отримали завдання рити окопи. Затверділа від надмірної спеки земля ніяк не піддавалася, тож молодим військовим нелегко було впоратись із цим завданням.
Славик зізнається, що після кожного спілкування з братом дуже хвилювався за його психічний стан. Хотілося якось дістатися туди та забрати Сашка, викрасти з того страшного пекла, привезти додому. Де нема лиха, де цвіте гірське різнотрав’я, де повітря таке п’янке, що паморочиться в голові. І де його геть усі чекають – батьки, друзі, знайомі…
11 липня на світанку зненацька почався обстріл. Били «Гради» з ворожого боку. Військові спали в наметах, тож за чиєюсь командою сонні вибігали хто в чому був – босі, роздягнені. Тоді ж вбили і керівника навчального центру Юрія Момота. Від жаху хлопці закривали вуха – навколо все вибухало та горіло: намети, техніка, земля. Після того обстрілу, як розповів братові Сашко, вивезли 4 автівки трупів та фрагментів понівечених тіл. У ЗМІ повідомлялося, що втрати ЗСУ – 19 осіб вбитих та 53 поранених, але всі, хто залишився живим, стверджували, що вони були значно масштабнішими.
Брат з батьком, зайшовши в Інтернет, одразу зрозуміли, що Сашко з хлопцями в оточенні – з одного боку контрольовані терористами Дмитрівка, Степанівка, Торез, а з іншого – Росія. Сашко спочатку не хотів тривожити рідних, але згодом підтвердив їхні здогадки та дещо розповів про перебування у кільці ворога. Було тяжко і фізично, і морально. Військовим бракувало води. Аби набрати з ближнього озера хоч кілька ємностей, розробляли цілу операцію. Далі почали економити провізію…
Валентина Петрівна ледь не щовечора плакала. Почувши рідний голос, трохи заспокоювалася. Вся родина жила надією, що пекло для сина і для його побратимів невдовзі таки закінчиться. Але, на превеликий жаль, цього не сталося. Щовечора військових обстрілювали і щовечора командири запевняли їх, що ось-ось всі поїдуть додому…
5 серпня старший брат розпізнав у рідному голосі нечувану досі безнадію: «Славік, я, напевне, звідси вже не повернуся…» Серце молодого чоловіка розривалося – він не знав, як підтримати Сашка, допомогти йому. Тому попросив не розслаблятися, берегти себе.
Остання розмова між братами відбулася 6-го серпня близько полудня. Тоді прикордонники вже намагалися прорватися з оточення і доїхали до Дякового, зайнявши кругову оборону. Сашко радів: мовляв, врешті вони зустрінуться. Далі впродовж дня телефон хлопця перебував поза зоною досягнення. Уже згодом рідні Олександра з’ясують, що командири забирали у військових картки, батареї та навіть телефони, аби ворог не зміг встановити місце їхнього перебування. І що це був вихід наших Збройних сил із пекельного Довжанського котла…
Діставшись до Маринівки, Степанівки, військові очікували на переправу. Всі були охоплені страшенною панікою. З ворожого боку почали стріляти «Гради». Смертоносний дощ накрив Сашка і побратимів. За словами його друга Євгена, осколок поранив хлопця під ребро, зачепив хребет. Хлопець перестав відчувати ноги, тому друг на руках відніс його до УАЗика, що тимчасово слугував санчастиною. Від знеболювального Сашкові стало трохи краще. Але через 2-3 години 7-го серпня він помер, вочевидь, від внутрішніх крововиливів. За словами побратимів, уже будучи тяжкопораненим, Сашко підбадьорював друзів, що все буде добре.
…«Вантажем-200» повертався юнак на рідну землю. На сільському цвинтарі юний герой знайшов останній спочинок, залишивши по собі добру пам’ять земляків. І безмежну печаль для батьків, які виховали цього мужнього, доброго, працелюбного і життєрадісного хлопця…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
