«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»Лейтенант медичної служби 30-ї окремої механізованої бригади Владислав Віталійович Трепко народився 6 червня 1986 року в Чернівцях у багатодітній родині. Батько (колишній військовий, а нині – викладач фізики) та мати (англійський філолог) на той час вже виховували старших доньку та сина. А згодом у Влада з`явився ще один брат.
Навчався у ЗОШ №28. Після 9-го класу вступив до медичного коледжу. Продовжив навчання у медичному університеті за спеціальністю «хірургія». Проходив інтернатуру в хірургічному відділенні Чернівецької обласної клінічної лікарні.
Вступив на магістратуру, склавши необхідні для цього іспити. Але закінчити її не встиг.
У березні 2014 року отримав з військкомату повістку і був мобілізований до Збройних Сил України. Впродовж тривалого часу проходив навчання, згодом потрапив на Схід, де вже вирували бойові дії. 12 лютого 2015 р. героїчно загинув під час виконання бойового завдання з надання медичної допомоги та евакуації поранених під Дебальцевим (не вийшов з «котла»). 16 лютого сотні мешканців Буковини прийшли провести бійця в останню путь. Указом Президента України № 108/2015 від 26 лютого 2015 року \”за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі\” нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Указом № 1 від 4 червня 2015 р. – орденом \”Народний Герой України\” (посмертно). Рішенням Чернівецької міської ради – медаллю “На славу Чернівців” (посмертно). У школі, де юнак навчався, на його честь встановлено меморіальну дошку. Ім`я Владислава Трепка увічнено на меморіалі загиблим героям 30-ї бригади, який 23 серпня 2015 р. урочисто відкрито в місті Новоград-Волинському Житомирської області.

… Доля подарувала Владиславу щастя бути третьою дитиною у великій та дружній інтелігентній родині, де мати і батько завше мали неабиякий авторитет. Старші сестра та брат вельми любили його, у всьому допомагали. Змалку хлопчик ріс слухняним, цілеспрямованим, рішучим та водночас добрим. А ще – дуже самостійним. І чомусь внутрішньо навіть старшим за свій вік. У всьому любив порядок. Коли народився молодший брат, залюбки гуляв з малям та доглядав його.
Батьки мали велику бібліотеку, у якій згодом не залишилось жодної книжки, не прочитаної допитливим юнаком. З раннього віку всмоктував, наче губка, зусібічну інформацію. Рідні Влада пригадують, як по закінченні 1 класу на святі знань у школі він вразив присутніх, розповівши замість казки, котру прочитав спеціально до свята, про… термоядерний синтез на сонці. Та так доречно і правильно, що всі довго аплодували юному вундеркінду. А батько Віталій Володимирович не тямив себе від щастя – він ж-бо фізик, а отже, це – його наука… Також, як батько, Влад з дитинства захоплювався музикою. І дуже любив, коли у їхньому помешканні звучав Бах, Бетховен…

У середніх класах з`явилося неабияке захоплення історичною літературою та археологією. Підлітка надихали подвиги Олександра Македонського, Гая Юлія Цезаря. Батьки-педагоги сподівалися, що син, цілеспрямовано виокремлюючи саме цю наукову сферу, стане істориком. Однак авторитетний вплив на формування вибору майбутньої професії мала й бабуся Владислава, лікар. Тож різних років випуску медичні книги та енциклопедії надовго ставали його улюбленими настільними фоліантами. А у 9-му класі Владислав неочікувано повідомив рідних, що вирішив стати медиком. Ніна Миколаївна з чоловіком не відмовляли, з великою повагою поставившись до вибору сина. І юнак, успішно склавши вступні іспити, став студентом медичного коледжу. У навчанні був наполегливим. Однокурсники поважали Влада Трепка, радилися з ним. Він був доволі вимогливим як до себе, так і до оточення. Складалося враження, що хлопця оминув юнацький максималізм, декому притаманний і у більш зрілому віці.

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»Отримання знань з медицини він вирішив коледжем не обмежувати. І, не роздумуючи, подав документи до медичного університету. Вже у виші з`явилося ще одне захоплення – технікою. Часто у родинному колі обговорював найновіші винаходи та наукові відкриття. Подеколи навіть жартома «присоромлював» свого авторитетного «всезнаючого» батька: «Як, ти про це не чув?» І пан Віталій залюбки «підтягувався», намагаючись відповідати «рівню» своєї розумної дитини. Влад міг і вмів багато чого зробити. Якось змайстрував точнісіньку копію старовинного англійського замку з дуже гарною підсвіткою. Цей витвір брав участь у конкурсі та сприяв перемозі Трепків у «Cім’ї року». А ще рідні пригадують сина та брата і як дуже витончену особистість, і як справжнього, подеколи навіть суворого чоловіка. Та на зауваження про суворість хлопець ще у шкільні роки хвацько відповідав словами видатного Шекспіра: «Чтоб добрым быть, я должен быть жесток».

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»…Як і всі його ровесники, Влад прагнув змінити життя на краще. Але не сподівався, що в Україні почнеться війна, яка розділить все на «до» і «після».
20 березня 2014 року юнакові зателефонували з військкомату з вимогою негайно туди з`явитися. Батьки зупиняли хлопця, але, як вони стверджують, це був би не їхній син, якби він дослухався до таких настанов: «Я офіцер, батя», – коротко відповів хлопець.

Так, попри те, що був інтерном (невдовзі вступив до магістратури), що мав відповідні документи і він міг би залишитися у рідних Чернівцях, молодий медик опинився в медичній роті 30-ї механізованої бригади. Навчання, бойове злагодження… Доводилося бувати у різних точках, де йшли бої. Він телефонував. Найбільше ділився наболілим, звісно, з батьком. Матусю, яку обожнював, просив берегти і менше «доповідати» їй про військові складнощі, особливо коли вже потрапив на Схід. Тож зазвичай родина чула по телефону підбадьорливе синове «Все буде добре».

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»

Віталій Трепко, колишній військовий, добре знав характер Влада. Тож тривога не полишала чоловіка навіть тоді, коли удавано спокійним голосом переконував дітей і дружину, що хлопець не на передовій, а поранених підвозять лікарям до спеціального розташування. Він разом з сім’єю досить часто бачив сина по телевізору, читав інтерв’ю в газетах і безмежно гордився ним. Тим часом Владик при світлі ліхтарів робив надскладні операції. На медичній автівці, постійно ризикуючи життям, витягував побратимів з-під ворожих обстрілів. Його колега з Чернівців, волонтер Ольга Кобевко, яка не раз спостерігала за роботою Владислава у зоні бойових дій, розповідає, що він працював, як медик із солідним стажем. І так з усім справлявся, що ніхто не міг навіть припуститися думки, що цей хлопець – інтерн…

У жовтні 2014 року він побував удома. Відпустили на навчання. Закінчив тоді інтернатуру, отримав сертифікат хірурга. До цієї мети юнак йшов довгих 13 років. Військовий лікар, вирішуючи освітні питання, заразом мав і короткотривалий відпочинок. Познайомився з дівчиною, яка проходила інтернатуру і працювала в обласній лікарні на його попередньому місці, Юлею. Батьки звернули увагу, що син з якоюсь особливою ніжністю ставиться до цієї чорнявої красуні. Майнула радісна думка: а що, коли вона – майбутня невістка?

Але довго думати про прийдешні щасливі дні не випадало: відпустка закінчилася, і перед військовим хірургом знову простелилася дорога на війну, де він безстрашно та самовіддано продовжив надавати допомогу пораненим побратимам, рятуючи їх від смерті.
…Востаннє рідні бачили сина у січні 2015-го, за два тижні до загибелі. Він тоді знову приїхав на відпочинок. Привів додому свою кохану, і вони разом приготували улюблений Владиславів величезний желейний торт. Гарний і смачний…

Влад радів кожному дню, проведеному в колі рідних та коханої. Всі складали райдужні плани «післядембельської» пори – він дослужував річний термін та невдовзі мав вийти в запас. Але обставини, на жаль, завадили їх здійсненню. Зателефонували побратими: «Влад, ти нам потрібен.» І лікар, не добувши до кінця відпустки, попрощався з родиною й достроково відбув до місця служби: ТАМ, з`ясовується, свої закони…

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»

…Військові висадилися у полі поблизу Артемівська, розгорнули польовий шпиталь. Йшли жорстокі бої за Дебальцеве. З поля бою масово вивозили поранених. У числі рятівників був і хірург Трепко, що забирав бойових друзів зі смертельного пекла на своїй «таблетці». Бо він був і лікарем, і медбратом, і санітаром. Авторитетом. Чудовим, мудрий психологом, що заохочував всіх до життя навіть тоді, коли безжально гатили ворожі «Гради». Коли танки ворога підступно били впритул або «прасували» бійців, що ховалися у підвалах покинутих місцевими мешканцями населених пунктів. Чому вони втікали, а хлопців про наступи не попереджували? Влад казав: «Ми обов`язково всі повернемося додому». Не сталося.

…12-го лютого 2015 року після тривалого перебування поза зоною досяжності по телефону з Владиславом кількома словами перекинулася мати, а пізніше сестра Віталія. Він обіцяв перетелефонувати, але більше так і не вийшов на зв`язок. Увечері Ніна Миколаївна слухала новини. Аж раптом повідомили, що під Дебальцевим ворог обстріляв дві медичні машини. Одна, з ліками, змогла проїхати. Друга «Швидка допомога» підбита. Загинули водій, 11 поранених бійців і лікар-офіцер, котрий їх супроводжував…Серце матері відчуло біду: «Це Влад», – тремтячим голосом промовила жінка…

Впродовж ночі вся родина намагалася зв`язатися з Вдадиславом – намарне. Вранці пані Ніна зателефонувала командиру роти. «Влад загинув», – ошелешив стомлену невідомістю жінку надто жорстокою короткою відповіддю військовий. З грудей вирвався несамовитий відчайдушний зойк… Мов підкошений, ледь не впав додолу батько: «Було враження, що мені в серце зненацька встромили гострого-прегострого ножа, а вийняти його звідти вже несила…» Сльози заполонили очі, збивалося дихання. З останніх сил усі трималися як могли. Біля рідних коханого чергувала і Юля Пшиборовська…

«Поховавши Влада, ми поховали надію…». Батьки лікаря-героя кажуть, що він мав право не йти на війну. Але вчинив «по честі і совісті»

Тіло хірурга до рідного дому, повертаючись з волонтерської поїздки, доправила його незмінна подруга-колега Ольга Кобевко. Дізнавшись дорогою про втрату вірного друга, попри непрості митарства з оформленням відповідних документів, вона взяла на себе цю нелегку місію… Зі слів побратимів, коли лікаря знайшли, на ньому не було бронежилета, бо він накрив ним пораненого бійця. Боєць, кажуть, вижив… У цьому вчинку – весь Влад Трепко.

В день похорону у Чернівцях було морозно. Але люди, що з`їхалися звідусіль, аби віддати Герою останню шану, мовчки і непорушно стояли на колінах.
Його поховали на Центральному міському кладовищі, на Алеї Слави. Батьки хлопця часто приходять на могилу свого славного Сина. Розмовляють з ним.

Кажуть, що Господь вберіг їх від невідомості та довгих місяців очікування, як це було з тими родинами, діти яких впродовж тривалого часу значилися безвісти зниклими. Але у них, їхніх колег по нещастю, залишилася надія. У Трепків же надію на повернення Владислава Всевишній відібрав: вони бачили і точно знають, що поховали саме свою дитину. Однак Господь, змилостившись над згорьованою родиною, послав Ніні Миколаївні та Віталію Володимировичу маленьке щастя – донечку-крихітку їхнього незабутнього сина. Дівчатко народилося від великого кохання Владика та Юлі вже після його похорону. Тож тепер вони мають Вікторію – перемогу життя над смертю. Бо й справді: Герої живуть у своїх справах. А ще – у нащадках. Вони ж безсмертні…
Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів