Панська вулиця, яку колись підмітали трояндами, тепер стала «прихистком» для чернівецьких безхатьків. А якщо дивитись правді у вічі, то не тільки вона. Зустріти безпритульного у нашому місті найімовірніше там, де завжди людно, гамірно, метушливо. Серед популярних «точок» також церкви, вокзали та базари.
Скільки їх навколо? Кілька сотень? А може, тисяч? Насправді в Україні неофіційно налічують до двох мільйонів так званих людей без визначеного місця проживання. Виникає логічне запитання: чи дійсно всі ці люди безхатченки і потребують допомоги? Або ж це просто такий спосіб заробляння грошей, не обтяжений будь-якою працею?
«Допоможіть! Залишився без даху над головою»
З такими людьми нечасто насмілюєшся просто поговорити, запитати, у чому проблема. Кожен з нас сприймає їх по-різному: у когось виникає відраза до безпритульного, у когось – співчуття, і рідко у кого з`являється бажання допомогти. Загалом суспільство відштовхує безхатченків: мало хто хоче сидіти поруч з бездомним у парку чи в громадському транспорті, їх виганяють з торгових центрів та лікарень. Тому вони й шукають прихистку в інших місцях.
– Я сиджу тут вже півтора року, – каже чоловік, якого ми зустріли біля Кафедрального собору. – Ні у кого нічого не прошу, люди самі дають то кілька гривень, то булочку. Соромно перед самим собою, – ніяковіє.
Так сталося, що Микола втратив усі документи, без яких зараз не може оформити пенсію по інвалідності – чоловік сліпий на одне око. Будинок, у якому жив, подарував доньці, а та вигнала батька за поріг. Тоді він звернувся до центру ресоціалізації для бездомних, який допоміг пенсіонеру у відновленні паспорта та ідентифікаційного коду. Чоловік сподівається, що й пенсію скоро отримає.
У чернівецькому центрі «Народна допомога» обліковано майже півтори тисячі людей. Про це нам розповіла Анастасія Анохіна, виконавчий директор громадської організації.
Ця цифра постійно змінюється, залежно від пори року, – взимку нашої допомоги потребує більше людей, які з певних причин залишились без житла. В першу чергу, ми можемо забезпечити їх харчуванням і безоплатним нічлігом.
Але не всі безхатьки звертаються до центру захисту. І не тільки тому, що не знають про його існування. Організація категорично не допомагає тим, хто «дружить» з чаркою або вживає наркотики. Необхідною умовою для отримання тимчасового житла є повне медичне обстеження.
– Ми мотивуємо наших клієнтів, заоохочуємо їх до праці. Проте думати, що усе це їм дається задарма, не дозволяємо, – каже Андрій Малов, заступник виконавчого директора «Народної допомоги». – Тому забороняємо перебувати у кімнатах вдень – спонукаємо їх до пошуку роботи.
Тут, у центрі, бездомні можуть приготувати їжу, випрати одяг або ж просто відпочити – почитати книгу чи подивитись телевізор. Установа загалом надає чималу підтримку обездоленим, окрім, звичайно, фінансової.
На кого ще можна надіятись у скруті? Микола, який довгий час тиняється неподалік Собору, на наше запитання, чи допомагають чимось таким людям священики (бо ж під стінами храму постійно просять милостиню ще кілька безпритульних), мовив: «У тут своя система». То, виходить, церква закриває очі на потреби нужденних?
Протоієрей Василій нас запевнив у протилежному: церква могла би більше зробити для безхатченків, але, на жаль, не має зараз можливості. Якщо людина звертається, з храму їй дадуть тарілочку супу, взимку – гарячого чаю. Про нічліг не йдеться – Собор, за словами протоієрея, просто не має приміщення, котре можна було б облаштувати для безхатьків. Але куди подіти інший факт: на території храму уже зведено багатоповерховий гуртожиток для охоронців-козаків з Росії. Тобто приміщення є, але не для тих «нужденних». Де правда? У іншій церкві надати коментар відмовилися.
Проблему безпритульності соціум ігнорує, держава робить вигляд, що її взагалі не існує. Натомість є волонтерські організації, які, поміж іншого, час від часу займаються збором одягу та передають речі безпритульним, організовують зустрічі, щоб такі люди, перш за все, спілкувалися один з одним. Проте жодна з таких установ не допомагає безхатченкам грошима.
Кому гроші?
А їх так сьогодні бракує нам усім, особливо тим, хто належить до численної касти незахищених верств населення. Пенсіонерку бабцю Марію, яку ми зустріли уже на вулиці Руській, спочатку теж прийняли за жебрачку. У розмові з`ясувалось, що жінка має будинок, отримує пенсію, але вистачає її лише на ліки та сплату комунальних послуг.
– Хата стара, дах треба підлатати, бо протікає. А лікарі мене ще й на операцію відправляють. Нащо мені та операція? Я грошей на неї не маю.
– То Ви на лікування просите?
– Та ні, дочко. Я сюди на кілька годин приходжу, аби хоч на хліб мати.
До речі, серед тих, хто просить милостиню, більшість чи то прикриваються хворобами, чи дійсно потребують медичної допомоги. Біля кінотеатру «Чернівці» чоловік у потертому одязі просив чи не у кожного перехожого «пару гривень на операцію». За кілька метрів на тротуарі сидів інший чоловік з ампутованою рукою. Йому люди активніше кидали гроші.
– Дівчино, я не прошу, я ні на кого не працюю. Гроші мені потрібні на ліки, – перед Богом вам говорю. Я на фронті був, там руку втратив. Треба ж комусь і Батьківщину захищати, – по його щоці покотилась сльоза.
Чому ж людей, які захищають Батьківщину, вона не захищає? Очевидно, чоловік, якому на вигляд років сорок п’ять, міг бути учасником АТО або ж війни в Афганістані. У Чернівцях пораненим бійцям допомагають волонтерські організації, спілки; врешті-решт, люди, які отримали важкі поранення на війні, перебувають на спеціальному обліку в лікарнях. Невже держава не може захистити свого героя, аби той не сидів з простягнутою рукою? Чи справа в тому, що гроші чоловікові потрібні на інші «ліки»? І «війна» – то тільки прикриття?..
На власні очі ми побачили таку картину. До чоловіка-інваліда підійшла жінка років сорока-сорока п’яти, почала голосно кричати, звинувачувати у чомусь, штовхати в спину, розкидати його зібрані гроші. Перехожі у конфлікт не втрутилися, тільки косо подивлялися на цю сцену. А пані-скандалістка потім підійшла до першого жебрака, який все ще просив гроші біля кінотеатру, і разом з ним попрямувала в бік Театральної площі. За рогом «безхатько» здав їй свій заробіток і отримав щедру «премію» – пляшку оковитої. До компанії приєднався ще один чоловік, який також передавав «шефині» якісь гроші. То, виходить, жебрацьке свавілля у Чернівцях – достатньо налагоджений бізнес?
«Своя» серед чужих. Журналістський експеримент
Ми вирішили відкрити очі на паралельний світ, який живе за наш рахунок. Для цього наважилися на «бездомний» експеримент – перевірити на собі, скільки грошей можна заробити на доброті перехожих. Ви будете шоковані – по гривні можна «випросити» середню зарплату звичайного буковинця.
Отож трохи гриму, «модний» прикид і – журналіст перетворюється в безхатька. На картонці – «клич» про допомогу. Подивимось, скільки зможу таким чином «наколядувати».
Займаю позицію неподалік місцевого ринку по провулку Ентузіастів. Спочатку перехожі тільки озираються та йдуть далі. Уже й не сподіваюсь на буковинську щедрість. Однак за декілька хвилин ситуація кардинально змінилася. Люди охоче раз-по-раз прощаються із дрібними купюрами. Найбільша в моїх руках – 5 гривень. З’ясовується, милосердя – напрочуд прибуткова чеснота.
У результаті, менш, ніж за чотири години ми зібрали 64 гривні 50 копійок. За восьмигодинний робочий день виходить майже 130 гривень заробітку. Ще один арифметичний трюк: множимо на 22 робочі дні, навіть передбачивши вихідні, і отримуємо практично 3000 гривень у місяць. Ось так, завдяки бездіянню поліції та доброті місцевих жителів, можна легко одержати вдвічі більшу за мінімальну «заробітню плату».
Анастасія ДВОРСЬКА, Ярина БУК,
Студентки IV курсу кафедри журналістики ЧНУ
peredplata
