Старенькі батьки Іллі Василаша тепер спілкуються з ним на сільському цвинтарі. Його загибель – незагоєна рана, що кровоточить безупину…
Військовослужбовець батальйону територіальної оборони «Айдар» Збройних сил України, капітан запасу, ветеран-афганець Ілля Євгенович Василаш народився 2 серпня 1959 року у селі Горбівці. Освіту здобував у Горбівецькій ЗОШ 1-2 ступенів, навчався у Чернівцях на механіка-налагоджувальника швейних машин. Вищу освіту отримав заочно – у Вінницькому інженерно-технічному інституті. Строкову військову службу проходив в Карелії. Одружився, разом з дружиною виховував трьох дітей: двох синів та доньку. Працював у Новодністровську на ГАЕС, згодом повернувся до Збройних Сил і став «надстроковиком». Служив поблизу Хабаровська у прикордонних військах, звідки був скерований в Афганістан під час виводу радянською армією важкої техніки та зброї. Травмував око, отримав інвалідність.
У 2013-му разом з іншими ветеранами-афганцями вийшов на київський Майдан, через початок бойових дій на Сході добровольцем відправився у зону АТО у складі батальйону „Айдар”. Мав позивний „Дід”.
Загинув 27 липня 2014 року під час боїв поблизу селища Лутугіне Луганської області. До 55-ліття не дожив лише 5 днів. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, багатьма відзнаками та медалями (посмертно). На початку травня 2015 року у школі, де навчався Ілля Євгенович, на його честь відкрили меморіальну дошку.
Невеличке мальовниче прикордонне село Горбівці, що на Глибоччині, від весни до осені потопає в буйній зелені доглянутих роботящими руками місцевих мешканців садів і городів. Ошатні будиночки причепурені клумбами розмаїття квітів, що цвітуть аж до глибокої осені. Серед цієї чарівної природи 2 серпня 1959 року й з`явився на світ первісток Марії Дмитрівни та Євгена Івановича Василашів – Іллюша. Згодом родина поповнилася ще двома дітками – сином Іваном та донечкою Нелею. Батько з матір`ю щоденно працювали, онуки зростали під пильним наглядом бабусі по материній лінії.
Як найстарший, Ілля змалку був вдома першим помічником дорослих. Найбільше, звісно, любив технічні заняття. Щось полагодити, прилаштувати – то була його справа. Та найголовнішим завданням хлопчини став догляд за молодшими братиком та сестричкою.
Ілля з задоволенням ходив до школи. Старанно вчився, дуже любив читати художню літературу. Оскільки школа у прикордонних з Румунією Горбівцях була українською, він, а згодом і брат Іван та сестра Неля навчали української й матусю, котра замолоду краще спілкувалася саме румунською мовою. Тож завдячуючи дітям, нині вже 85-літня Марія Василаш вільно послуговується нашою «солов`їною».
З дитинства Іллюша з сільськими хлопчаками та дівчатками полюбляв грати у війну. Особливим місцем для масових ігор була толока, де паслася худоба. Від батьків діти знали, а у школі вивчали на уроках вітчизняної історії про Другу світову, про боротьбу нашого народу проти фашистів, перемогу. Тому група гравців ділилася навпіл – одні наступали, інші відчайдушно намагалися втримати «землю» у своїх руках. Єдиною проблемою залишалося небажання юних горбівчан бути «фашистами»…
По закінченні 8 класу хлопець продовжив навчання у Чернівцях. Разом з середньою освітою здобув і фахову – налагоджувальника швейних машин. На трикотажній фабриці у Герці, куди влаштувався на роботу, всі без винятку колеги захоплювалися воістину золотими руками молодого майстра.
А далі доля закинула Іллю Василаша на строкову службу в Збройних силах тодішнього Радянського Союзу аж до далекої Карелії. Вдалині від дому солдат-строковик зустрів своє кохання та одружився. З дружиною повернувся на малу батьківщину і почав працювати на Новодністровській ГАЕС. Паралельно здобував і вищу освіту – у Вінницькому інженерно-технічному інституті. У 1981 році у Іллі Василаша народився син, у 1983 – донечка. Наймолодшенький нащадок побачив світ у 1989 році.
Робота у містечку енергетиків була до душі молодому працівнику, однак перемогло бажання продовжити службу в армії. І знову доля закинула його подалі від батьківського порога – до Хабаровського краю. Звідти Ілля Василаш був скерований до Республіки Афганістан. Саме йому по закінченні афганської війни довелося брати участь у виведенні звідти військ. Через поранення отримав і групу інвалідності по зору.
Сім`я, що неодноразово переїжджала, не витримала випробування часом і розпалася. Колишня дружина з дітьми залишилася у Новодністровську, Ілля ж подався у світи…
Впродовж тривалого часу мешкав у славному козацькому краю – Запоріжжі, потім – у рідному обласному центрі. Але де б не був Ілля Василаш – завше сизим птахом линув до рідного дому. Де під ногами стеляться духмяні спориші, де небо голубіше, і сонце тепліше, й трава зеленіша. Коли приїжджав, намагався все зробити у батьків удома. Аби їм було спокійно і зручно. Всі найважливіші свята також обов`язково минали у отчому домі. Мешкаючи в Чернівцях, колиску свого дитинства – рідні Горбівці – відвідував ще частіше. Рідна земля та стіни надихали чоловіка, а батьки, як завше, надавали наснаги у житті. Про улюблених бабусю Марію та дідуся Женю не забували й онуки з Новодністровська…
«…Він з перших днів поїхав до Києва на Майдан, – розповідає Марія Дмитрівна. – Аби ми не переживали, повідомив, що перебуває у столиці на лікуванні».
Тим часом, спостерігаючи за подіями, рідним тричі вдалося побачити Іллю по телевізору у самому вирі тих буремних подій… Бо не міг цей чоловік чинити по-іншому. Бо всіма фібрами безмежно щирого і великого серця любив свою Україну. І жодні застереження та прохання повертатися додому матері, батька, брата та сестри Корнелії, що тривалий час вже працювала у далекій Іспанії, не могли його зупинити. «Я тут заради своїх дітей. Хочу, аби вони спокійно жили, вчилися, працювали,» – відповідав.
Приїжджав на декілька днів додому й знову і знову їхав назад. Коли ж після анексії Криму запалав бойовими діями Схід, попри стан здоров`я та й вік, зрештою, вирушив боронити рідну землю. Про таке рішення вдома довідалися випадково. Страх втратити сина, відчай і…хоч маленька, та все ж надія на швидке закінчення протистояння відтоді поселилися у домі батьків Іллі Василаша. Однак бої тривали. Щодень всі слідкували за перебігом подій. У травні 2014, вочевидь через постійні переживання, здоров`я неньки Марії дало збій і в неї стався мікроінсульт. Син знайшов можливість примчати на Буковину і влаштувати рідну людину на лікування до госпіталю.
«Я знала, що війна, що біда, – гірко плаче Марія Дмитрівна,- але підтримувала сина і сама трималася з останніх сил. Їлю, Їлю, коли вже приїдеш додому?», – питала. «На день народження (2 серпня, Н. Б.) обов`язково приїду, обов`язково. Не плачте…»
А потім вони чекали дзвінка. Довго. У суботу, 26 липня 2014 року, мати зателефонувала сама. Ілля був недоступний, тож поспілкуватися не вийшло. Впродовж наступного дня ситуація повторилася. Всі чекали, що військовий таки пришле звісточку.
А у вівторок, 29 липня, у Горбівцях заговорили, що він загинув. Про це вже багато хто знав: знайомі волонтери повідомили Нелі в Іспанію, дітям та колишній дружині в Новодністровськ, довідалася про непоправне і цивільна дружина Іллі Василаша з Чернівців. Всі почали поспіхом виїжджати до Горбівців. Не знали про біду лише літні батьки.
Зрозуміла, що не оминула і її зла година, мати лише тоді, коли побачила, як дорогою до неї йде молодший син Іван з лікаркою. Гнала лихі думки, сподіваючись на диво – що її Іллюша поранений, але живий, живий…
Збіглися родичі, сусіди і почали готувати кімнату. Жінка подзвонила онуку Володі. «Батько загинув, бабусю… Ми їдемо» Невістка також підтвердила, що Іллюші більше немає. Що було далі, Марія Дмитрівна зараз погано пам`ятає. Однак мусила зібрати всі сили, щоб зустріти сина-патріота. Свого Героя…
…Побратими розповіли подробиці загибелі Іллі Василаша. Мовляв, він розміновував міст разом з такими ж афганцями-айдарівцями, яким був сам. Опісля група отримала завдання розмінувати ще одну переправу. Саме там дванадцятьох захисників рідної землі чекала засідка…Зрада…Від осколка снаряда Ілля Василаш загинув на місці.
Його поховали у рідних горбівцях 1 серпня. Другого ж Герою мало б виповнитися 55…
«Досі не вірю, що мого Їля більше нема, – зболено мовить МАТИ.- Вже два роки не чую його, не бачу… Якось наснилося, що сидить на цвинтарі, я швидко біжу, а у нього виростають крила і він зникає…То це значить, що він став ангелом, правда?»
Воістину, лише так слід трактувати сон матусі Героя. Він з побратимами мужньо відійшов у Вічність, аби ми всі жили мирно на квітучій землі своїх славетних пращурів. Тепер її Іллюша допомагатиме рідним та охоронятиме їх вже з Господніх хоромів. І так буде довіку…
Наталія БРЯНСЬКА
Р.S. Справу свого батька продовжив син Іллі Василаша Володя: 14 місяців хлопець захищав Україну і лише нещодавно повернувся додому. Слава героям!
peredplata
