Цього року Український журналістський фонд організував акцію у Чернівецькій області. З усієї України та Києва на Буковину приїхали редактори провідних регіональних і всеукраїнських газет. Програма передбачала знайомство з усім розмаїттям краю, де панує мир та злагода між людьми, де пісні лунають на всі континенти, а митці славлять Україну на весь світ.
Редактори мали можливість об`їхати Буковину з півночі на південь й зі сходу на захід.
По дорозі до великих українських митців Івана Миколайчука, Василя Михайлюка, Левка Дутківського, Назарія Яремчука зупинялися у селищі Лужани Кіцманського району. Мало хто у Чернівецькі області знає, що у цьому селі є один із найстаріших храмів України. Це Святовознесенська церква. Офіційно вона датується 1453-1455 роками. Саме тоді була видана грамота про продаж села Лужани панові Вітольду за 400 золотих. Про це свідчить фреска храму, який, напевне Федір Вітольд, і фундував.
Отець Роман зустрів нас на подвір`ї старовинного храму. Він з великою гордістю і з не меншою тривогою розповідає про цю унікальну будівлю. Бо вважає, що вчені України недосконало вивчили храм, його фрески та історію. І з упевненістю говорить, що церква могла бути споруджена на 2-3 століття раніше, – у ХІІІ столітті нашої ери. Про це свідчать фрески, знайдені на стінах храму. Хтось там хотів заперечити. Мовляв, тоді не було тут ніякого поселення. А це неправда. Бо на цій території від ХІІІ до ХV століття процвітала Шипинська земля у складі Галицько-Волинського князівства.
Розкопки на території церкви Вознесіння засвідчують про поховання тієї доби. До 2008 року у церкві та довкола проводилися реставраційні роботи, розкопки. А потім не вистачило грошей. І все зупинилося. Вчені і реставратори змогли відкрити нам неоціненний шедевр з часів середньовіччя. Саме тоді стало відомо, що пан Вітольд купив село це у 1421 році. Але ж це означає, що саме населення і церква вже існували до цього часу.
Отець Роман розповідає, що своїми силами і село, і прихожани. як можуть, бережуть святиню. Та коштів таки не вистачає для того, аби могли цей древній храм реставрувати і зберегти.
Своїми коштами і силами селяни збудували поряд ще один храм. Бо старенька церква вже не вміщувала всіх віруючих. Отець з гордістю розповідає, що над старовинним храмом є Божа благодать. Бо його ніколи не закривали. Навіть у найгірші і найжорстокіші часи розгулу більшовицького атеїзму церква у Лужанах була відкрита. У ній не було ні складів, ні танцювальних залів.
– Навесні дорогою біля храму з Чернівців їздять люди дивитися на тюльпанове поле Лужан, – говорить отець Роман. – Не раз мені доводилося бачити, як вони байдуже минають церкву. А чому? Бо не знають про неї нічого.
Минають церкву й чиновники, державники, різного штибу бюрократи. Вони навіть і не знають, що на Буковині є церква, котра знала і пережила татаро-монголів, турків, москалів, австрійців, румунів і німців. Про неї не знають навіть і в управлінні культури ОДА у відділі туризму. Бо чому, везучи людей на тюльпанове поле, минають байдуже церкву ХІІІ століття, на порозі якої стоїть отець Роман і щиро молиться за те, аби Бог дав розум нашим зверхникам.
Далі наша дорога стелиться до Івана Миколайчука у село Чортория. Там 15 червня 1941 року народився великий митець і великий Українець. Він творив світові шедеври національного кіно. І не зважав на тих, хто йому заздрив і заважав.
Колись Іван мав мрію. Він хотів, аби Україна стала вільною. Щиро цього хотів. Казав, коли так станеться і він матиме гроші, то накриє всім людям столи від Чернівців до Чорториї. На цих столах будуть всілякі страви і напої.
Не судилося Іванові дожити до Незалежності. Але мрія його втілена. Щороку люди йдуть на «Гостини до Івана» у село Чортория на день його народження. І проходять, проїжджають селами від Чернівців до Чорториї. Чи не біля кожної хати тоді стоїть стіл, накритий білосніжною вишитою скатертиною (обрусом). На ньому – свіжі черешні, які Іван так любив. Бо народився тоді, коли дозрівали черешні. Добре вино на столах і гарні закуски.
…Ми йдемо до хати Івана. Його племінник Михайло Грицюк годинами розповідає про свого рідного дядька. Слухають Михайла з великою цікавістю. Родина Івана Миколайчука віддала свою землю для того, аби держава змогла на ній спорудити кіно-мистецький центр, де б був кінозал, музей, школа кіномистецтва. Там можна було б не тільки почути про Івана, а й побачити фільми з його участю. Там можна було б навчати митців.
Нема кіномистецького центру. Бо нездала ця влада, як і попередня для великих вчинків і шани великих Українців.
Бо вона, ця влада, дрібненька, маленька і нікчемна.
Далі буде
Петро Кобевко
peredplata
