У матері з Буковини забирають дитину в Румунію

У матері з Буковини забирають дитину в РумуніюНавесні ми писали про те, як батько Віорел з Румунії через обласне управління юстиції, що за бюджетні кошти представляє інтереси іноземця в українських судах, домігся негайного повернення до своєї країни чотирирічної доньки Анастасії. Дитина з кінця 2011 року перебуває з матір’ю Мартою Гіліє в Новоселиці. Ми також писали про гуманне рішення Апеляційного суду Чернівецької області, яким дитину залишено в Україні. Марта заспокоїлась. Анастасійка росла, ходила в садочок, гралась з дітками.

І от, як грім серед ясного неба, 12 липня Марта отримує листом на свою поштову скриньку ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, де вказано, що вона має негайно повернути дитину в Румунію. Так, Марта і адвокат знали, що Головне управління юстиції в Чернівецькій області подало касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Чернівецької області. Вони підготували і надали свої заперечення. Але, зазвичай, справи там до розгляду готують 3-4 місяці. Та й сторону повідомляється про дату розгляду справи.

– Ми навіть не отримали повідомлення про те, на яку дату призначене судове засідання, – каже згорьована мати Марта Гіліє. – А поштою отримали вже готове рішення, яке мене і батьків просто шокувало.

В копії ухвали від 19 червня (!), яку нам надала Марта йдеться про те, що рішення Шевченківського районного суду щодо того, щоб дитину повернути батькові, правильне, відповідає матеріалам справи, фактичним обставинам та вимогам закону. А от з рішенням Апеляційного суду Чернівецької області, котрий скасував рішення суду про відібрання дитини і виходив з того, що відсутні якісь виняткові обставини для розлучення малолітньої дитини з матір’ю, якій органи опіки і піклування рекомендовано проживати з матір’ю в Україні, на думку Вищого спеціалізованого суду, погодитись не можна. Суд посилається на ст. 16 Конвенції ООН про цивільно-правові аспекти викрадення дітей від 1980 року, а саме: «заборона вирішувати по суті спір щодо піклування про дитину або визначення її місця проживання, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції». Також в рішенні суду йдеться, що «предметом спору не є визначення місця проживання чи відібрання дитини», а «незаконне утримання неповнолітньої дитини на території України». Тому суд ухвалив залишити в силі рішення Шевченківського суду (негайне повернення дитини до Румунії, а коли мама добровільно не виконає рішення суду і не привезе дитину батькові, то зобов’язана передати її Віорелові, коли той приїде за нею в Україну).

А далі фраза, що просто вбиває Марту та її батьків, які теж виховуються та піклуються про маленьке їхнє любе Сонечко, – «ухвала оскарженню не підлягає».

Проблему ускладнює також і те, що Марта і Віорел досі не розлучені.
– В Румунії затягують судовий процес, – каже Марта. – Чекають, що вирішать суди в Україні. А днями Віорел дзвонив Анастасії. Після того, він мені сказав, що забере в мене дитину і позбавить мене в румунських судах батьківських прав. Що мені тепер робити? Виконавча служба може в будь-який момент прийти і забрати від мене мою кровиночку! Якщо дитину відвезти в Румунію, там суд може позбавити мене батьківських прав. Як далі жити? Чому мене, українку, в Україні позбавляють святого права на материнство, а мою дитину позбавляють матері? Хто мені зараз допоможе? Мою дитину забирають від мене!

Оскаржувати ухвалу можна хіба в Європейському суді з прав людини, доказуючи порушення права на справедливий суд. Але ж там з України тисячі заяв, які чекають своєї черги роками. Може пройти й 3-5 років, поки справу розглянуть. За цей час дитину можуть забрати.

Наголошуємо, що з матір’ю малеча живе з кінця 2011 року. Дитина відвідує новоселицький дитячий садочок, пристосувалась до середовища вже за півтора роки. Але у суду своє.

До речі, головними цілями ООН про цивільно-правові аспекти викрадення дітей від 1980 року, на який посилається Вищий спецсуд, є: захист дітей від шкідливих наслідків їх незаконного переміщення через міжнародні кордони або незаконного утримування; забезпечення їх негайного повернення до держави їхнього постійного місця проживання; забезпечення захисту прав на доступ до дитини. Окрім того, в статті 13 йдеться, що суд не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо буде доведено, що один з батьків (у нашому випадку) фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування, або давав згоду на переміщення або утримування, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення. Відмова у поверненні дитини може бути, якщо існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Окрім того, згідно зі статтею 20, у поверненні дитини може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод. На жаль, суд зважив лишень на одну статтю.

Найголовніше, в конвенції сказано, що держави, що її підписали, твердо переконані в тому, що інтереси дітей — це найважливіше у справі турботи про них.
Та, часом, саме ця Конвенція може стати небезпечною зброєю, яка може скалічити долю дитини.
Надія ВІРНА