\”Вона\” у тюрмі – Україна в лайні?

Декілька днів тому відомий євродепутат, палкий прихильник європерспектив України, у приватній розмові влучно охарактеризував ставлення європейського політикуму до \”справи Тимошенко\”: \”За Юлю ніхто в Європі вмирати не збирається, але українській владі вже у вересні дадуть чітко зрозуміти, що вона перейшла межу\”.

Іншими словами це означає, що вже восени переговорний процес стосовно зони вільної торгівлі, договору про асоціацію та спрощення візового режиму буде нагадувати оспіваний Висоцьким \”біг на місці\”, коли біг є, а просування немає.

Такою є позиція найперше головних \”акціонерів\” Євросоюзу – Німеччини та Франції, а значить і інших учасників євроспільноти, які добре розуміють, що музику замовляє той, хто платить.

І нехай не тішать себе ілюзіями прихильники пані Тимошенко, що її репутація серед європейських політиків – бездоганна, а комунікативні зусилля пана Немирі виявилися ефективнішими, ніж потуги всього українського МЗС з усіма дипломатами і посольствами разом узятими.

Зовсім ні! Європейці добре пам’ятають українські реалії часів президента Ющенка і прем’єра Тимошенко, коли, вчепившись у горлянку один одного, лідери Майдану використовували європейські вояжі, щоб врешті-решт вилити чергові відра бруду на голови один одного, а будь-які домовленості з ними за таких умов втрачали всякий сенс.

Не є таємницею для більшості європейських політиків і яскраві епізоди бурхливої бізнесової діяльності Юлії Володимирівни, та її схильність до авантюризму і правового нігілізму.

М’яко кажучи, без жодного пієтету вони сприймають її некоректну, а іноді відверто брутальну поведінку у ході судового процесу.

І все-таки … \”Посадка\” Тимошенко у КПЗ на підставі більш ніж сумнівних звинувачень начебто у перешкоджанні встановленню істини у суді, стало краплею, яка переповнила і так заповнену вщент чашу запитань до української влади.

Перші із них з’явилися після рішення Конституційного суду про право народних депутатів, обраних за партійними списками, на індивідуальній основі, всупереч Конституції, формувати парламентську більшість.

Згодом – далеко недемократичні вибори до місцевих органів влади, де таланти \”майстрів адміністративного жанру\” розцвіли, як і в 2004-2005 роках.

Потім – ганебне рішення КС про нелегітимне повернення до Конституції 1996 року, з наділенням президента обсягом повноважень, які не були делеговані йому громадянами України під час президентських виборів.

Далі ще більше: 21 червня 2011 Конституційний суд, розглянувши справу про повноваження державних органів у сфері судоустрою, визнав конституційними положення закону \”Про судоустрій і статус суддів\”, якими, вийшовши за рамки своїх повноважень, наділив президента непередбаченим Конституцією правом \”ліквідовувати суди\” і \”здійснювати переведення судді із одного суду до іншого суду того ж рівня і спеціалізації\”.

Все це разом підвело євробюрократів до невтішного висновку, що вся риторика української влади про євроцінності, верховенство права, стандарти демократії – дуже часто – не більше, ніж ритуальні фрази, які далекі від справжньої владної філософії.

І для цієї філософії характерні інші стандарти, із недалекого минулого: \”Якщо ворог не здається – його знищують!\”, \”Переможців – не судять!\”, \”Сильною є влада, яку бояться\”.

Отже, \”завдання на літо\” для очільників України полягає не лише у тому, як виправити юридично невмотивоване і політично провальне рішення про ув’язнення Тимошенко, а, як повернути настрій демократичних очікувань, який існував серед європейського політикуму після прозорої і демократичної перемоги Януковича на минулих президентських виборах.

І зробити це буде дуже непросто. Ліміт маніпулювання словами в очах європейських партнерів – вичерпано, настав час реальних кроків. Тих, які відповідають демократичним стандартам і за формою і за змістом.

І ще одне зауваження: навряд чи доводиться сумніватися, що українське МЗС, чинні урядові аналітичні структури не відслідковують ці події, або не усвідомлюють їх дратівливості і резонансності.

Складається враження, що, як і завжди в умовах формування режиму одноособової влади, монтується модель одноканального надходження інформації до очільника держави.

З’являється спокуса приходити лише з приємними новинами, щоб не повторити долю гінців з поганими вістями у часи монголо-татарської навали. Кажуть, тоді було прийнято їм ламати хребта.

В умовах недемократичної моделі влади, яка у напівлегітимний спосіб утверджена сьогодні в Україні, саме від президента у значній мірі залежить, по якому шляху піде Україна – демократичному чи авторитарному. Хоча, як вчить історія, – останнє слово завжди залишається за народом.

Ярослав Мендусь, для Українська правда