Кадрові зміни в уряді викликали чимало коментарів громадськості. Вибори насуваються, рейтинг Партії регіонів падає, соціальна напруга зростає. Владі необхідно шукати вихід із досить непростого становища, а для цього потрібні нові люди. Інша річ, що кадрова обойма та ж сама, і в ній проходить лише перетасовка. Суттєві зміни відбуваються зовсім не в уряді, а в головному центрі нинішньої влади – Межигір’ї.
Президентська родина концентрує в своїх руках все більше влади і власності. А це порушує крихкий баланс між олігархічними кланами, встановлений до цього. За останні двадцять років Україна кардинально змінилася, хоча і не всі зрозуміли суть того, що сталося. Вона ж така: під прикриттям гарних слів про незалежність відбувалось формування кількох кланів, що захоплювали колишню «загальнонародну» (тобто державну) власність. До їхніх приватних кишень спрямувалися мільярди доларів, зароблених важкою працею простолюду. Більшість вилученого тут же вивозилася за кордон, податки в Україні не сплачувалися. Натомість державний бюджет формувався за рахунок важкого податкового пресу, що вичавлював зароблені копійки з кишень нещасного народу. Сучасні володарі життя створили собі зовсім інший світ, ніж той, у якому прирекли животіти озлиднілий люд. Вони продали душу дияволу, щоб купити собі місце у земному раю.
Аби «чернь» не ремствувала, їй розповідали привабливі казочки про демократію та європейський вибір. Як більшовики довго дурили народ байками про «комунізм – загальне щастя всього людства», так і владна верхівка псевдо-незалежної України годує злидарів міфами про майбутнє «загальне щастя» в Європейському Союзі. Проте все частіше пропагандистська машина дає збої. Віри казкам вже немає, люди вимагають справжнього покращення свого життя тут і зараз.
А звідки взятися тому покращенню, коли в державі майже все розкрадено? Хіба що до орної землі руки хазяїв життя ще не дійшли – й то через страх перед селянськими бунтами. Та ще лишилося приватизувати залізниці й оборонні підприємства. Саме в цьому напрямку й спрямовані палаючі погляди зажерливих олігархів. У жорстокій взаємній боротьбі вони поділили раніше приватизоване і досягли певних угод для збереження стабільності. Інакше власність можна і втратити. Нові конкуренти не потрібні, але вони з’явилися. Якщо найбільш приваблива власність вже поділена, то лишається тільки її переділ. А він, за своєю суттю, не може бути мирним і безконфліктним.
Нинішні українські олігархи все більше нагадують польських магнатів XVII – XVIII сторіч, яких називали «крулев’ятами». Кожен з них мав грошей більше, ніж обраний шляхетським Сеймом король Речі Посполитої, й для захисту власного майна створював приватну армію. Нинішні українські олігархи мають таку озброєну охорону, що подібну поліцейську силу не кожна невелика держава здатна утримувати. Втім, в Українській державі поки що існують і силові відомства, в яких служать сотні тисяч міліціонерів, солдатів та інших військовослужбовців. А на чолі силових відомств недавно відбулися серйозні перестановки. До керівництва ними прийшли люди, особисто віддані родині президента. Отже, у разі необхідності жоден з олігархів не зможе на рівних протистояти новітнім конкурентам – проти державної сили жодна приватна охорона не встоїть.
Недавно засоби масової інформації повідомили, що найбагатшою сім’єю у світі є родина російського прем’єра Путіна. Її багатство створене за рахунок цілеспрямованих дій державного апарату в інтересах колишнього президента РФ, а нині прем’єра Російської Федерації. Російським олігархам дали зрозуміти, що не вони розпоряджаються державою, а контрольовані Путіним бюрократи і силовики. Хто відразу не зрозумів, той негайно опинився за ґратами або в еміграції. Дрібноті ж пельку заткнули швидко, закривши їй шлях до ЗМІ. Нинішня українська влада мавпує російський досвід і бере курс у тому ж напрямку. Результат неважко передбачити.
Баланс сил в олігархічно-клановій системі, створеній зусиллями Кучми і збереженій Ющенком, нині порушений. А це означає, що до масового невдоволення «черні» додається ще й невдоволення частини «магнатів». Останні мають те, чого не мають перші – великі гроші. Будь-які соціальні потрясіння завжди є дуже затратними. Навіть просто вивести людей на вулиці без виготовлених заздалегідь гасел та іншої атрибутики немає сенсу. Адже будь-яка маніфестація повинна висувати якісь лозунги, й їх ще треба написати. Бажано і щось намалювати – кожен політичний рух має власну символіку. На таке виготовлення необхідні гроші, і чим більше людей виходить, тим більші затрати. Нещодавно колишній російський олігарх Борис Абрамович Березовський зізнався у прямому ефірі, що 2004 року виділив на «Помаранчеву революцію» в Україні 50 мільйонів доларів.
Деякі нинішні українські олігархи невдоволені порушенням існуючого балансу і готові фінансувати опозиційні сили. Вибори до Верховної Ради насуваються, і політична активність в країні зростає. Якісь політичні партії раптом почали виринати з небуття і заявляти про свою наявність. А це означає, що знайшлося фінансування. Звичайно, не за рахунок мізерних членських внесків. Хтось із магнатів виділив дещицю, як завжди, за певних умов. Народ хоче побачити нові обличчя і почути нові ідеї, тож наймані політичні технологи працюють заповзято. Доки вони намагаються вигадати щось нове, влада зміцнює свій головний ресурс — адміністративний. Хто кого? Аби лише державу не зруйнували, як магнати зі шляхтою – Річ Посполиту.
peredplata
