В історії Євромайдану, як і в будь-яких вуличних протестах, завжди є три реперні точки, які безповоротно змінюють хід подій. Це – перша кров, перша смерть і перші вбивства від обопільного використання бойової військової зброї. З останнім – починається громадянська війна.
Перша точка Революції гідності була на Майдані, біля стели, третя – на Інститутській, друга – на Грушевського, коли вбили Нігояна.
Українець вірменського походження Сергій Нігоян загинув 22 січня 2014 року орієнтовно о 5:30. Порція свинцевої картечі, випущеної орієнтовно з помпової гвинтівки «Форт-500» дістала його за одним із обгорілих автобусів. Два наскрізних шротових поранення грудної клітини з пошкодженням легень та серця і одне в голову – виявилися смертельними.
Слідство ще триває. Але навряд чи хтось колись дізнається прізвище того, хто позбавив життя Сергія Нігояна.
У січні 2014 року міліція переконувала: стріляли з відстані трьох метрів – а отже «свої». Пізніша експертиза спростувала: стріляли з 7-21 метра. А отже йдеться про «Беркут» чи інших підлеглих Захарченка. Свідків, які б точно вказали, з чиєї рушниці здійснено фатальний постріл, – наразі немає.
Є лише одна людина, якій прізвище убивці відомо, – це він сам. Той, хто всупереч усім інструкціям зарядив штатну помпову рушницю спецназу мисливським набоєм зі свинцевим шротом. Хто цілився з неї в груди й голову Нігояна, хоча міг би – й у ноги. Хто бачив у прицілі, як заточилася і впала від пострілу жертва, і дізнався про його прізвище зі ЗМІ того ж дня.
Чому він обрав жертвою саме Сергія? Через «неслов`янську» зовнішність, як уособлення інакшості? Чи через відео, в якому Нігоян натхненно декламував Шевченка? Чи хтось йому зі «старших» підказав: «Цей – буде те, що треба»?..
Чому хотів убити? Щоб дати волю ненависті, якою нафаршувала пропаганда? Чи помститися за недоспані ночі й забиті сажею від спалених шин легені? А може прагнув довести: що з ними, з владою, миром не проходить?
Що сталося з убивцею? Може його кістки вже давно зотліли в одній із безіменних могил, в яких ховали російських найманців? Може він розганяє мирні мітинги в Москві з шевронами Росгвардії? А може, ніким не впізнаний, і досі живе в Україні й виховує дітей?
Чи поділиться своєю таємницею хоч із кимось? Хоч перед самою своєю смертю прошепоче страшну істину близьким? Чи піде, так і не прохопившись ані словом?
Чи кається він? Чи почне давати інтерв`ю, як Бубенчик, котрий вихвалявся, що першим поцілив у беркутівців – і йому ніхто не вірить? А може пише книжку мемуарів: «Як я убивав Нігояна», щоб отримати потім за неї кремлівську премію?..
Важко назвати його людиною. Але він людина, у нього мабуть є сім`я й любляча дружина, точно є мати. І може він чуйний колега для когось зі своїх… Убивці, вони іноді так дбають про сімейні цінності.
За кілька тижнів до тих подій я зробив запис у ФБ, який назвав «Розмова з Беркутом»… «У беркутівця, який стояв в оточенні Шевченківського районного суду, були молоді, красиві й трохи насмішкуваті очі. Мабуть, він усміхався, але під балаклавою усмішка вгадувалася лише за інтонацією голосу. Він охоче розмовляв із нами, людьми «по той бік». Спілкувався російською, а коли попрохали – легко перейшов на українську. Говорив чисто, видно було, що з інтелігентної сім`ї. Розповів, що родом із Києва. До «Беркуту» прийшов одразу після армії. Чому? «Ви здивуєтеся, але я подумав: хто, якщо не я?» – А як зараз думаєте, спитали його. – «І зараз так само…»
З тією ж незмінною привітністю він розповів нам, що ми, ті, хто стояв за парканом, «схожі на мавп, що обсіли прути клітки», що всі, хто стоїть на Майдані, стоять за гроші й є агресивним натовпом людей, що не можуть опанувати свої пристрасті… Він був упевнений у собі, як вівчарка, якій довірили стерегти стадо…»
Пізніше я питав себе: чи міг би цей симпатичний хлопчина вистрілити смертельним зарядом в Нігояна? А потім – розстріляти людей із фанерними щитами на Інститутській?
На той час, коли я з ним говорив, мабуть ні. Все змінилося пізніше, коли «вони» зрозуміли, як ставиться до них суспільство. Як до псів. Одні – до тих, що на ланцюгу й мають гризти горлянку за господаря. Інші – як до скажених виродків, що є уособленням усього поганого.
Коли на Грушевського з`явилися перші покалічені й важко поранені, ми розуміли: жертви – будуть. Ті, хто стріляли по людях набоями для зупинки транспортних засобів, не страждали гуманністю. Рано чи пізно хтось би зарядив помпову рушницю шротом. Бо миру вже ніхто не хотів, а хотів, щоб небо обвалилося на землю. І ми всіма поривами серця цього не хотіли, і молилися. Але не могли й відступитися – і отже невідворотне мало статися.
…Колись прочитав у Освальда Шпенглера: римський солдат, який убив Архімеда, можливо змінив хід історії більше, аніж сам Архімед.
Довго не міг збагнути цієї думки. Аж от у Бертрана Рассела знайшов її пояснення. У розповіді про те, як за часів Римської імперії згасала філософська й наукова думка.
У Древній Елладі філософи й учені вважалися ледь не богами. У римлян, які покладалися на силу легіонів, розумників обертали на рабство і карали на горло. І неписьменний вояк, швидко, одним рухом списа знищивши цілу наукову школу, філософський всесвіт, безумовно, перевів стрілки історії на іншу гілку. Бо людство після цього на довгі півтори тисячі років провалилося у пітьму догматизму і марновірства.
Потім було багато подібних імен – Гаврила Принцип, який убив принца Фердинанда, Освальд, котрий застрелив Кеннеді, Джеймс Ерл Рей – який убив Мартіна Лютера Кінга… А для України – вбивця Степана Бандери і вбивця В`ячеслава Чорновола… І після кожного з цих убивств – щось змінювалося у світі – коли більше, а коли менше. Але змінювалося.
Сергій Нігоян не був ані президентом, ані харизматичним проповідником. Він не був серед ватажків Майдану. Не організовував людей на штурм беркутівських лав. Не був полум`яним українським націоналістом і не готував себе до бою, як Жизневський, який загинув годиною пізніше. Він не йшов свідомо на смерть, як Володимир Рибак – перший із тих, хто загинув у війні з Росією. Якби залишився живим, зберігся б у пам`яті лише за тим відео, з віршем Шевченка. Але доля розпорядилася інакше. Її волею він став першим у Небесній сотні. Всі інші виструнчилися за ним.
Навряд чи римський солдат розумів, що своїм убивством змінює хід історії. Гаврила Принцип – теж. Чи розуміли це всі інші, кого я називав? Не знаю. Але той, хто убивав Нігояна, мені здається – знав, яку криваву кашу заварює. Відчував, якого звіра випускає на волю.
І можливо, саме для цієї мети був найнятий – аби пов`язати усіх на крові, як це зробив потім і зізнався у цьому Гіркін. Аби спалити всі мости, щоб сказати: «Назад шляху немає». Аби розпочати нескінченний ланцюг тектонічних суспільних процесів, які продовжилися тисячами смертей, не завершені донині, й невідомо – коли скінчаться.
Зі смертю Нігояна – щось обірвалося в нас. Піднесення від того, що ми такі сильні й непереможні, змінилося щемом тривоги, передчуттям трагедії. Цією смертю закінчувався романтичний період Євромайдану, мирний відтинок історії боротьби за незалежність, який супроводжував нас із 1991 року. І починалася епоха недитячих війн. І ми, як діти цієї війни, стрімко дорослішали, пережили гіркоту поразок і сльози втрат.
Кожного року, 22 січня ми маємо не тільки вшановувати пам`ять героя Небесної сотні. Але й пам`ятати: будь-яка війна, найкровопролитніша, починається з одного вбивства. З найпершого. Коли разом із долею однієї людини ламається хребет цілої епохи…
Євген Якунов. Київ
peredplata
