У це важко повірити, але в ХХІ столітті є населені пункти, де нема звичних здобутків цивілізації. Особливо важко людям живеться взимку.
Про подорож у таке село пише Експрес.
…“Долішній Шепіт. Виходьте, кінцева”, — гукає водій маршрутки. Я — на Буковині. До села Фалькова — ще 14 кілометрів. Автобуси туди не їздять. Хіба що машина, яка забирає робітників із тамтешнього лісгоспу. З головою ОТГ їдемо автівкою знайомитись з тутешніми людьми.
“У Фалькові — 33 жителі, шестеро — постійні, — розповідає Юрій Жебчук, голова ОТГ, до якої територіально належить село. — Більшість на зиму перебирається сюди, у Долішній Шепіт, а влітку повертається”.
Їдемо серпантином через ліси. У мене на мобільнику зникають поділки, що позначають зв’язок… От ми і у Фалькові. Декілька дерев’яних хат, розкиданих поміж гір. Знайомлюся з місцевими. І одразу питаю — як минає звичайний день тутешнього жителя?
“Встаю вранці і йду на роботу”, — розповідає 46-річний Микола Щербань, який працює кочегаром на прикордонній заставі. Чоловік усе життя мешкає у Фалькові. “А кави випити?” — усміхається селянка Домініка Проданюк. “Щоби приготувати каву, треба встати о шостій ранку, піч розпалити, а це добрі пів години, потім каву зварити… Коли все зробиш, уже ніякої кави не хочеться! Це ж вам не просто увімкнув чайник у розетку — і за декілька хвилин маєш окріп”.
Непросто? Це ще м’яко сказано. “А газ у Фалькові колись був?” — питаю.
“Газу тут ніколи не було, — відповідає чоловік. — Електроенергію в радянські часи постачали від електростанції, що працює на бензині, по годинах — від 6.00 до 10.00, а потім від 18-ї години до півночі. Але тепер того нема. Були плани збудувати тут гідроелектростанцію. Приїжджали поважні люди, писали проекти, та до втілення у життя так і не дійшло. От сусід поставив сонячні батареї. Але каже, що це дуже дорого, та й непрактично в наших умовах. Особливо взимку, коли вони не заряджаються, як мали б, через постійну хмарність. Дехто і вітряки ставив — марно, бо сильні гірські вітри їх зривають”.
“На приватний будинок сонячні батареї коштують десь 15 тисяч доларів, а при зарплаті 3000 гривень таку розкіш собі не дозволиш”, — зауважує Оксана Джумара, мешканка села. Селяни розповідають, що за тиждень використовують щонайменше 7 великих свічок, маленьких — 10 і більше. Беруть їх гуртом. “А продукти купуємо в сусідньому селі або на ринку в Берегометі, — каже Микола. — Але як випадає сніг, замітає дороги, то вибратись із села майже неможливо”.
Домініка Проданюк, Марія Антонюк, Оксана Джумара працюють у лісництві. Розповідають, що їхня робота — дбати про дорогу: заповнювати ями камінням, а в морозну погоду — шлакувати шлях, щоби не було ожеледі. Кажуть, робота важка, але іншої тут нема.
Поки розмовляю з людьми, помічаю, що мій телефон знайшов мережу. Румунську!
“О, у нас часто таке буває. Піднімеш слухавку — і все, гроші зняло з рахунку, а сказати нічого не встиг, — розповідає Микола. — І поповнити рахунок у селі нема де”.
Люди розповідають, що колись тут були магазин, їдальня, пекарня, клуб, бібліотека… Нині нема навіть дротового телефонного зв’язку.
“Уже три роки ми просимо, аби його зремонтували. Результату жодного”, — каже Василь Гуменюк, лісничий Фальківського лісництва.
“От недавно водієві нашому погано стало. Інсульт, — згадує Марія. — Щоби викликати “швидку”, мусили аж за перевал їхати”.
Поряд із нами зупиняється вантажний автомобіль. Із нього виходить Олексій Бужара, колишній житель Фалькова. “Якось машина поламалась дорогою до Долішнього Шепота, — розповідає. — Надворі ніч. Додзвонитись неможливо. Мусив іти пішки з малим сином на руках до сусіднього села”.
Вечеря при свічках у Фалькові — не романтика, а буденні реалії. “Лише як дуже треба, можна “двіжок” завести, і буде світло, — ділиться Микола. — Але дорого дуже! Бензин он скільки коштує!”
“Буде дешевше з’їздити в обласний центр у кінотеатр, ніж фільм отак подивитись по телевізору”, — додає Марія Антонюк.
Що ж роблять зимовими вечорами селяни? “Поки прийдеш додому з роботи, зготуєш їсти при свічці, наносиш води, нагрієш і помиєшся — вже ніч”, — пояснюють.
Юрій Жебчук, голова сільської ради, розповідає: “Коли є вільний час, то вечорами люди ходять в гості один до одного, п’ють чай, вечеряють”.
Як же тут дізнаються новини? Дехто передплачує газети. Але найшвидший канал передачі інформації — самі селяни. “Приходимо вранці на роботу і розповідаємо, хто що чув і бачив, — каже Марія. — По-іншому — складно”.
Нас минає сім’я Хабеняків — їдуть у сусіднє село фірою до коваля. Хлопці кажуть, що кіньми добираються години дві. Та й то, якщо не засніжило…
Чому ж ці люди досі живуть тут?
“Це наша земля, найгарніша на світі”, — каже Микола Щербань. Інші селяни з ним погоджуються. Дивовижно, але ці люди видаються справді щасливими. Без електроенергії, газу, мобільного зв’язку. Зате з живим спілкуванням. І любов’ю до своєї землі.
Автор: Оксана Стусяк
Джерело: https://expres.online/
peredplata
