Він в серці носив Україну (розповідь дружини про загиблого на Сході чоловіка)

Дві найкоханіші, найулюбленіші на світі жінки Олексія Вербицького Галина та донечка Альона щодня відвідують центральне міське кладовище. Так жінка (не хочеться називати її сухим жорстоким словом – вдова) з донькою зустрічаються з чоловіком та батьком – тепер на його могилі. Вони спершу вітаються, а у щирих молитвах за його світлу душу розповідають про свій біль, невимовну тугу та проведений час. Без нього, на жаль. Бо він загинув, захищаючи Україну. І з цим вони досі не можуть змиритися.

Він в серці носив Україну (розповідь дружини про загиблого на Сході чоловіка)

…Олексій – росіянин за національністю, народився і виріс у Ярославській області в родині військовослужбовця. Батькові часто доводилося переїжджати з місця на місце (адже саме таким було життя військових) і тому ще в ран-ньому дитинстві Альоша усвідомив труднощі, з якими зіштовхуються такі родини. Але змалку він бачив, яким вірним Присязі був його батько, і саме тому вступив до Петропавловськ-Камчатського мореходного училища. Аби й собі служити і бути вірним Присязі. До речі, батько Олексія – виходець з сусідньої з нашою областю Снятинщини, українець, тож любов до України в його серці була закладена генетично. Коли батько звільнився в запас, вирішив повернутися на свою малу батьківщину.

…Вони познайомилися у Чернівцях, де Роман Вербицький з сім’єю отримав квартиру. Галя ж, будучи юною дівчиною, тоді вже працювала у поліклініці. На огляд до медиків якось прийшов і молоденький допризовник Олексій. Отримавши необхідні довідки, хлопець пішов було додому, та по обіді повернувся і попросив дівчину поспілкуватися та погуляти з ним. Так, вочевидь, мало бути, що столицю Буковини вони вивчали разом – Галина, також зі Снятинщини, не дуже добре знала місто. Відтоді вони вже не розлучалися. Два роки дружили до служби Олексія в армії, а коли настав час виконувати свій громадянський обов’язок (служив у Хмельницькому), хлопець попросив батьків забрати кохану до себе. Так і сталося: дівчина два роки жила з батьками та чекала Олексія з війська. А далі було весілля. Нареченому тоді якраз виповнилося 20 років, а нареченій –19.

Галя пригадує, як тяжко дісталася їхній молодій сім’ї донечка – багато довелося пережити, бо за дві вагітності вони з Альошею так і не стали батьками.
І лише на 26-му році життя Галини на світ з’явився плід їхнього тривалого безмежного, жагучого кохання – маленька крихітка Альонка. Для подружньої пари це був справжній подарунок долі, який ні з чим не порівняти. Та вони й не думали цього робити. Просто у молодих батьків додалося приємних клопотів. І тепер вони продовжували бути разом – вже втрьох. Щодня. Планували дні свого життя. Разом відпочивали. Аби не залишати дружину та донечку, Олексій на певний період відкинув мрію бути військовим. «У нас не було ні глави сім’ї, ні молодшого «за ранґом», ні старшого, – пригадує Галина. – Ми просто розуміли одне одного».

Олексій був справжнім другом, людиною волі, добра та справедливості. Він не терпів підлості, обурювався, коли розумів, що хтось лицемірить. Останні кілька років чоловік працював водієм у центрі реабілітації дітей-інвалідів. Коли почалися військові дії на сході, сказав родині, що треба йти захищати Україну. Тож з весни 2014-го року вдома тільки й чути було, що він піде до військкомату. Тим більше, що чоловік постійно займався спортом, декілька років стрибав з парашутом, мав досвід військової служби та військовий фах. Та були проблеми й зі здоров’ям (за кілька місяців до цього переніс операцію), тому рідні намагалися відмовити його від мобілізації.

«Знаєш, Галинко, треба йти, – переконував кохану Олексій. Я ж давав Присягу… – Найголовніше для мужчини – захищати сім’ю і Батьківщину. Не повинні на війну йти діти. Ми прожили, багато розуміємо. Альонка вже доросла, ви впораєтеся. А якщо щось – друзі допоможуть»…
І двоє найрідніших дівчат підтримали чоловіка та відпустили.

Він в серці носив Україну (розповідь дружини про загиблого на Сході чоловіка)

Його призвали у червні 2014 року до 8-го батальйону територіальної оборони, що дислокується у Миронівці Запорізької області. Розповідав, що все там добре. Олексій допомагав молодшим хлопцям, займався волонтерською роботою. Побратими поважали і любили його, він був прикладом для всіх. Ніхто навіть не міг подумати, що молодшому сержанту 8-го батальйону територіальної оборони Збройних сил України Вербицькому 47 літ – виглядав молодшим щонайменше років на п’ятнадцять.

Олексій писав додому СМС, висилав фото. У серпні приїхав на кілька днів у відпустку та був змушений лягти в госпіталь трохи підлікуватися. Дружина з донечкою просили, аби вже не йшов до війська. Та й лікарі казали, що за станом здоров’я його можна комісувати. Але до госпіталю часто навідувалися чернівецькі школярики, які захоплювалися героями, що захищають їх і рідну землю від агресора. Вони приносили гостинці, малюнки. А якось одна дівчинка принесла і подарувала Олексієві власноруч виготовлений у патріотичних кольо-рах браслет. Його військовий сприйняв як талісман. Казав, що мусить повернутись та захищати таких дітей України, як ці щирі школярики.

Поїхав Вербицький 29 жовтня. Встиг ще проголосувати на виборах та відвідав батька з матір’ю, котрі зараз мешкають у Неполоківцях Кіцманського району. Тим часом, у зв’язку зі станом здоров’я, командування вирішило перевести військового на роботу до штабу.

…Олексій загинув 1 листопада в Бердянську. Він саме забрав з ремонту автівку командира. Ймовірно, щось заклинило, машину перекинуло. Чоловік вилетів через лобове скло і потрапив під машину. Причиною непоправного експерти назвали несправність техніки. Що ж трапилось в дійсності і чому щойно відремонтована автівка виявилася несправною – невідомо й понині.

«Я не можу втямити, що його більше немає і більше ніколи не буде, – тихо мовить Галина Вербицька. – Це як від тебе взяли і різко та боляче відтяли другу половину. І життя наше як багатотомна книга, яку щоразу відкриваєш і щоразу щось знаходиш. Зараз я в цій книзі найперше читаю слова свого коханого: «Хочу, щоб Альонці в житті поталанило». Тож тепер мушу бути для неї і мамою, і татом, і подругою-порадницею, і захищати її від усього. Бо так хотів Олексій. Але він для нас все одно живий…»
Наталія БРЯНСЬКА

peredplata