Ще на самому початку 2011 року газета «Час» попереджала: в Україну повертається 1937 рік. На жаль, прогноз справджується. Процес над Юлією Тимошенко значно більше подібний на пряму політичну розправу тих часів, ніж на сучасний розгляд суто кримінальної справи. Влада намагається вибити з політичного життя свого найбільш яскравого опонента напередодні парламентських виборів.
Опозиція не потрібна владним монополістам. Донецький клан добиває рештки дніпропетровського. Представники останнього один за одним сходять з політичної арени. Колишній прем’єр-міністр П. Лазаренко досиджує в американській в’язниці. Колишній президент Л. Кучма перебуває під слідством в Україні. А Юлію Володимирівну намагаються надовго відправити за ґрати, так до пуття й не пояснивши суспільству, за що конкретно.
Іде зачистка політичного простору для нових господарів життя. Продовжують мордувати колишнього міністра внутрішніх справ Ю. Луценка, незважаючи на поганий стан його здоров’я. Під вигаданими приводами «наїжджають» то на учасників «податкового Майдану», то на афганців, що штурмували Верховну раду. Молодих українських націоналістів, які намагалися виконати ніким не скасований президентський указ про ліквідацію символів тоталітаризму, судять за спробу знищення пам’ятника Сталіну. Хвиля репресій наростає, Україна остаточно втрачає імідж демократичної держави. Повертаються виразні риси сталінізму.
Большевики нещадно душили підозрюваних у нелояльності до себе, особливо всіх потенційних опозиціонерів. Проте, крім політичного терору, вони застосовували й більш гнучкі механізми управління суспільством. Наприклад, запровадили розгалужену систему соціального захисту, з часом почали приділяти увагу розвитку науки, освіти та охорони здоров’я. Це забезпечило їм помітну соціальну підтримку. Хоча прості люди отримували мізерні зарплати, проте не боялися безробіття і користувалися такими соціальними правами, яких нині вже не мають.
А в післясталінську епоху громадяни СССР ще й звикли до деякого підвищення свого життєвого рівня. Він поступався рівню життя громадян розвинутих країн, але після голодних років здавався цілком пристойним. Тим більше, що у 60-80-х рр. з вулиць зникли жебраки і безхатченки, масу яких залишила війна й повоєнна розруха. На спад пішли епідемії туберкульозу та сифілісу, інших соціальних хвороб. З тюрем і таборів на волю вийшли сотні тисяч невинно репресованих. Правда, закостенілі компартійні догматики не зуміли скористатися підтримкою, яку могли отримати від суспільства, що відтавало з-під сталінського льодовика. Не вистачило розуму, освіти, врешті-решт, навіть звичайного інстинкту самозбереження. Всього цього не вистачає і нинішнім «донам». Вони покладаються лише на брутальне насильство, не володіючи навіть майстерністю правдоподібної брехні. Їхнє «покращення життя вже сьогодні» дістало всіх, навіть традиційний електорат «регіоналів». А пригасити масове невдоволення влада намагається лише за допомогою «горил», як у Латинській Америці називали тупих силовиків, що забезпечували панування чергової хунти. Одначе період диктатур там в основному закінчився, більшість країн континенту перейшла до цивілізованіших форм правління. Натомість Україна вступила на безперспективний латиноамериканський шлях, для якого характерне панування олігархії, захищене звіроподібними «горилами» у погонах.
Подібні режими існували десятиліттями, не відчуваючи серйозної загрози ні з середини власного суспільства, ні ззовні. Переважну більшість населення латиноамериканських країн складало бідне та неписьменне селянство, й уся Латинська Америка перебувала у зоні інтересів США. Якщо банани та промислова сировина звідти вчасно постачалися до Сполучених Штатів, а «ґрінґо» (тобто громадяни США) могли вільно й дешево відпочивати у численних латиноамериканських шинках і борделях, то місцевим диктаторам не загрожувала зовнішня небезпека.
Для нинішніх українських кандидатів у диктатори ситуація є значно складнішою. Більшість громадян України – це люди з освітою, звиклі до певних соціальних прав і помітно вищого, у порівнянні з Болівією чи Гаїті, життєвого рівня. Наша країна перебуває між двома різними світами – об’єднаною Європою і євроазіатською Росією. Європейцям на їхніх кордонах не потрібний заповідник олігархічного напівфеодалізму, тому вони намагатимуться впливати на процеси в Україні. А російські олігархи зі своїми власними «горилами» прагнуть проковтнути Україну, затягнувши її до утопічного «русского мира». Їхній вплив у нашій країні ще сильніший, ніж об’єднаної Європи зі США разом взятих. Таким чином, зовнішній вплив спрямований на розрив єдиної держави, а внутрішнє соціальне невдоволення зовсім не сприяє зміцненню послабленого державного організму.
Між правлячою верхівкою і переважною більшістю українців стрімко зростає глибоке провалля. Зачистка політичного простору лише загострює суспільні суперечності. Не могутній соціальний механізм створюється, об’єднаний навколо правлячої партії спільною метою. Відбувається зовсім інше: силою зганяють докупи перелякану отару, яка лише чекає слушного моменту, щоб розбігтися всюдибіч або ж затоптати пастухів. Можливі варіанти розвитку наших подій містить у собі багата історія Латинської Америки. Шкода, що нормальних серед них обмаль.